Андрій народився 2 лютого 1978 року. Він став другим сином в родині сільських трударів Молодики Миколи Андрійовича  та  Ганни Миколаївни

Згодом в подружжя народилася ще й донька Людмила. Діти зростали серед звичайних щоденних сільських клопотів.

В 1985  році  Андрій пішов до першого класу Великомедведівської початкової школи.

В 1985  році  Андрій пішов до першого класу Великомедведівської початкової школи.

 Згодом продовжив навчання у Травлинській середній школі. Він був звичайним хлопчаком. Мав багато друзів, з якими купався в ставку, гасав курними дорогами на велосипеді, допомагав батькам по господарству та мамі на фермі.

Дев’ятий  клас  закінчував в Новицькій середній школі.  Після дев’яти класів   вирішив навчатися на тракториста на курсах   при Шепетівській сільгосптехніці.  Проходив практику в рідному колгоспі «Перемога», який тоді ще існував. У 1996 році  Андрій був призваний на  строкову службу. Батьки організували хлопцеві гарний вечір-проводи, на якому, за традицією, зібралось майже все село. Потрапив служити   в Чернівці у  танкові війська,отримав звання старшого сержанта.

Влітку  2003 року  Андрій одружився на юній сільській дівчині Верхогляд Наталії. 

У 2004 році в молодого подружжя народився первістокВладислав, а  в 2007 році донечка – Віка. Андрій був гарним батьком.  Із задоволенням залишався з дітьми, і в хаті  прибере і їсти приготує. На нього можна було покластися.

Але в селі роботу знайти стало важко, а тому молодий батько їздив на заробітки в Київ.  Так сталося, що  життєві негаразди та труднощі зруйнували родину Молодиків. І подружжя перестало жити разом. Але Андрій дуже любив своїх дітей, завжди їх

підтримував, цікавився їхніми успіхами, а діти відповідали йому взаємністю.

Андрій мав непросту вдачу: незалежний, гордовитий, прямий, впертий і чесний.На його рішення ніхто не міг вплинути – завжди мав свою власну думку.

В селі Андрія  часто просили допомогти по  будівництві. Комусь дах відремонтувати, комусь плитку покласти, щось перемурувати. Не відмовлявся, завжди  допомагав.  Багатьом односельчанам Андрій приходив на допомогу і в тяжкі хвилини: допомагав копати   могили  і робив це з якоюсь особливою ретельністю, акуратністю і відповідальністю.

 Часто звертались до Андрія з проханням обкосити  територію довкола пам’ятників чи на кладовищі. Завжди робив це швидко і на совість. Дивно, але останній раз сільське кладовище обкошував саме він. І коли хоронили  Андрія, то суха трава, яка так і не встигла відрости,  не заважала руху процесії...

 В середині літа в селі довідались, що Андрія знову покликали до  війська. Знали, що був на навчанні, а  тоді  потрапив у зону АТО.    Одного зимового ранку побачила його в селі на зупинці. Привітала з поверненням. Сказав, що не надовго, що скоро знову назад.  Школярі приготували Андрієві та його друзям листівки та подарунки, адже це було  якраз на день Святого Миколая. Син  Владислав  написав особисто татові дуже гарну листівку.  Віднесла все зібране в неділю,  бо  вже в вівторок 22 грудня Андрій мав повертатися на передову.  Стояв в коридорі, стрункий, трішечки змужнілий, неговіркий.  Сказав, що все у них там є: і зброя, і каски, і бронежелети, а от форму хотілося б мати, бо зимової так і не отримав. Сказав, що Бабкіна Лариса Володимирівна  обіцяла допомогти  через самооборону.  Я побажала йому удачі, подякувала за сміливість. Запитала, чи можна йому дзвонити, пообіцяла, що подзвоню колись при нагоді зі своїми   школярами  і пішла…  Хотілося  ревіти. Ні, не від якогось передчуття, а від того тривожного спокою, з яким цей молодий чоловік вирушав у пекло війни.  Я так і не подзвонила, боячись стати причиною  будь-яких неприємностей, пов’язаних з телефонними дзвінками на передовій.

   22 січня сутінкову вечірню тишу  розірвало тужливе, пронизливе голосіння. Селом покотилася звістка – загинув Андрій, волонтери  везуть його додому...

У ніч на 24 січня в селі не спало багато хат: блимали  розгублено  у пітьму великі і малі вікна, але найяскравіше світилося на подвір’ї Молодиків. Родина чекала повернення додому сина.  Час від часу родичі  зідзвонювались з волонтерами, ті сповіщали де вони саме знаходяться. І от хлопці повідомили, що повернули до села. Найстрашніші, найтривожніші хвилини чекання.  Нічну пітьму розрізає світло  фар трьох машин.  Вони рухаються повільно, погойдуючись у мороці – ближче,ближче. І голос згорьованої  матері: «Я не впаду!», «Я не впаду!»…Чим ближче машини, тим страшнішим, голоснішим і відчайдушнішим стає жіночий крик і схлипування чоловіків. Це крик відчаю, крик безнадії, крик болю… Машини зупиняються, а крик – ні… Хлопці відкривають дверцята «буса». « Не тримайте! Пустіть! Я хочу побачити  як везли мою дитину…».

Волонтери несуть труну з Андрієм  до хати. Вже на вулиці розповідають як він загинув, де його особисті речі, і що завтра будуть чекати на площі.Я відчуваю велику вдячність і повагу до цих незнайомих, але таких рідних  людей, які добровільно взяли на свої плечі таку  важку місію, які розділяють з  чужими людьми  непоправне горе, які вміють  щиро співчувати.

   Малесенька, вже геть зчорніла жінка повільно рухається  по хаті  серед натовпу людей. Нахиляється над сином,  заспокоює: «Зараз, зараз…  Ми тебе помиємо, хлопці гарно побриють. Подушечку  під голову треба м’якеньким сіном набити… Зараз, все зробимо, сину…»  І син,  зачувши мамин голос,  заспокоюється,  ніби тішиться, що нарешті дістався додому,  розовішає  на щоках і ледь - ледь  посміхається…

                                              Мудра О.І., заступник директора з

                                              виховної  роботи

                                              Вликомедведівськоко НВК